Дитинство

      Коли я була маленька,завжди любила дивитись через маленьке віконце на вечірній Львів. Я залізала на найвищий стільчик,який тільки був у моїй кімнатці,брала на коліна муркотунчика-котика і дивилась,як живе моє місто вночі,як миготять вогники машин,а ген далеко на лисій горі світяться ліхтарики складені у велику букву зет. З мого вікна здавалося, що Ратуша геть чисто рівна за висотою з моїм вікном,і я уявляла наче мій будинок- висока вежа,в якій сидить прекрасна Рапунцель. Хоч я й тоді не мала такого довгого волосся як зараз,однак моя уява працювала на повну силу аби кожного вечора забезпечувати мені чарівну казку. Пам`ятаю в кафе, на першому поверсі будинку, заварювали смачнючу каву з вершками. Її запах заполоняв всі закутки кімнати і я засинала, оповита ніжним ароматом. Мені так хотілося вирости, щоб нарешті посмакувати цим напоєм.
     З того часу пройшло багато років. Я й досі люблю нічне місто. Щоправда, тепер,споглядаю його не з вікна моєї вежі, а власними очима, гуляючи щовечора вузькими вуличками. В моїх руках паперовий стаканчик з паруючою кавою,тією самою,про яку мріяла ще з дитинства. Мріяла, що сидітиму в цьому кафе з лялькою принцесою на вітрині і мов доросла питиму  каву. Однак час минає, минають наші спогади, надії, сподівання. Будинок давно знесли, а на його місці гуляє самотній вітер.І я розумію,що все кудись дівається і одне замінюється іншим. Однак я сідаю і плачу на цьому пустирищі,з яким у мене пов`язано багато згадок. Мені хочеться інколи безтурботності, дитячої наївності. 
       Ми не повинні поспішати стати дорослими,ганяючись за примарними ідеалами,позаяк  їх взагалі не існує. Дорослість по нас все одно прийде. Важливо тримати біля себе хоч крихітку дитячості. І не важливо, що скажуть люди, важливо, якими бачитиме нас Господь.