Про людей

        Коли мені було п’ять, я думала, що мої батьки ніколи не були дітьми, що вони зразу народилися дорослими і тому геть не розуміють дітей. Я гадала, що завжди буду мати п’ять років і мені буде так добре у цьому власному світі. Часто я думала, що світ ніколи не існував до мене, а виник з моменту мого народження. Власне,  для  мене так він і виник, як і для кожної людини. І люди, які жили до того, здавалися мені якоюсь химерою- вигаданими людьми на вигаданій планеті.
         Однак, коли мені виповнилось десять, я зрозуміла, що всі мої уявлення про світ всього лише дитячі фантазії, а реальність насправді куди жорстокіша. Люди не вічні, і десь є той момент грані, коли життя, мов вщерть заповнена склянка, виходить за межі і тоді воно починає розливатися, тобто згасати. Але я розуміла, що в кожній людині є щось більше ніж просто те, що ми про неї знаєм, щось таке, що творить її, в кожної людини є своя історія, більш захоплива ніж найвідоміші пригодницькі романи, бо людина- є унікальною і неповторною. 

         Іноді йдеш по вулиці і думаєш, а яка історія у цієї людини, а що відчуває ця людина і розумієш, що немає нецікавих людей, є лише історії, які ми ніколи не дізнаємося. Дітьми ми завжди уявляли собі людей на рівні асоціацій. Мій тато- супермен, сусідка- зла чаклунка. Але хтозна, можливо, ми уявляли не людей, а їхні історії, можливо діти бачать щось більше, ніж просто зовнішній вигляд, те, що сховане в середині, а з часом ми втрачаємо здатність це бачити. І іноді, буває момент, коли людина покидає цей світ, навіть якщо вона зовсім незнайома тобі, хочеться плакати, бо вже ніколи не дізнаєшся історію цієї людини, бо історія- це саме життя.

© Марта