Малі хлопчаки, безперечно, страшні
розбишаки. Вони гасають по будинку, збиваючи все на своєму шляху, граються у
війни, б’ються і створюють хаос. Малі дівчатка в той час граються ляльками, і
мовчки спостерігають за хлопцями. Вони думають, що ті страшенні диваки і
божевільні, але десь глибоко в душі трохи заздрять їм, бо теж хотіли б так
шалено веселитися. Я й сам був таким
розбишакою. Мама завжди скаржилась на мене батьку, важко зітхала, намагалась
мене заспокоїти, але це зовсім не допомагало. Врешті, вона почала приділяти
більше часу своїм чотирьом дочкам, які були набагато спокійніші і ,видно,
виховані набагато краще за мене.
Батько, який взагалі рідко бував удома,
вирішив зробити добре діло для нашої сім’ї і відправив мене у пансіонат для
обдарованих дітей. Не знаю чим таким я був обдарований, але директор з радістю
прийняв мене і навіть назвав генієм. Вже
потім я зрозумів, як саме потрапив у пансіон, і
це слово «геній», промовлене з таким марнославством і підлабузництвом до грошовитих батьків , стало
реальністю, яка зробила з мене зовсім іншу людину.
В пансіоні я прожив 3 роки. За той час я
зрозумів, що всі мої «обдаровані» друзі, були обдаровані лише впливовими
батьками, які ,як і мої, хотіли кудись віддати свою дитину, щоб вона не сиділа
у них на шиї. Проте, я був радий, мені подобався пансіон. Тут було багато
цікавих кімнат, де можна було знайти найнеймовірніші речі. В мене було багато
хороших друзів, з якими ми любили влаштовувати різноманітні баталії і
розіграші. Вихователі та вчителі завжди
знали, хто затіював черговий хаос, але ніколи не розказували моїм батькам, бо
вони знали, що їм це не сподобається і вони візьмуть і заберуть мене разом зі
своїми грошима.
Попри те, що я був таким хуліганом, мені
подобалось вчитися: математика, фізика і біологія- були тими предметами, які я
обожнював, часто виконував завдання для своїх друзів, за що вони теж допомогали
мені у якихось власних справах. У нас була ціла система. Я усім допомагав,
відповідно мене вважали лідером і старшим у пансіоні. Та одного разу всій нашій
розробленій системі прийшов крах. В той час нам здавалося, що ми зазнали
катастрофи, жахливої глобальної катастрофи, яка, однак, кардинально змінила
наше життя. Систему зруйнував
повнуватий, середніх років чоловік на ймення містер Гельтон, який одного ранку
зупинився перед в’їздною брамою нашого пансіону з невеличкою валізою у руках.
Ми одразу запідозрили щось недобре і взялися до дії. Містер Гельтон був
учителем математики. З першого погляду: добрий, уважний та несміливий чоловік, але для нас він був
об’єктом для кпин. Він мужньо сприймав наші знущання і продовжував розповідати
про математичні формули. Так тривало досить довго, аж поки серед усього цього
хаосу, який панував на уроках, одного дня я почав розуміти його. Мені було
важко признатися друзям, що містер Гельтон хороший вчитель, тому я вирішив ніяк
це не виказувати і поводитися навпаки ще
жорстокіше, аби друзі не запідозрили, що моя повага до цього чоловіка з кожним
днем все більше зростала.
Одного разу, я блукав пансіоном вночі.
Мене мучило жахливе безсоння і я зовсім не турбувався, що мене хтось побачить.
І раптом я почув кроки позаду. Обернувся
і побачив заспаного містера Гельтона в нічному ковпаку.
-Містер…е..е.. Гельтон, я тут…,- почав
затинатися я. Він змовницьки усміхнувся.
-Нічого страшного, мені теж не спиться.
Я полегшено зітхнув. Ми досить довго
гуляли. Містер Гельтон розповідав про своє життя. Виявляється, він добре грав у
бейсбол і був капітаном команди. Він міг добре розрахувати гру, саме так,
розрахувати, бо математика була його великим-великим «генієм». Ми довго говорили
і я розумів, що в кожній людині є щось більше ніж просто те, що ми про неї
знаєм, щось таке, що творить її, в кожної людини є своя історія, більш
захоплива ніж найвідоміші пригодницькі романи, бо людина- є унікальною і
неповторною. Тому я вирішив якось допомогти цьому чоловіку.
На наступний день містер Гельтон вивісив
оголошення про відкриття бейсбольної секції у пансіонаті. Всі хлопчаки якось
скептично віднеслися до цього і ,в
основному, не брали до уваги, але мої очі горіли неймовірним бажанням.
На вечірнє тренування я прийшов сам.
Вчитель, однак, був неймовірно щасливий і почав навчати мене самих основ гри.
Через два місяці у його команді було вже 7 гравців, а через рік ми вже грати
поза межами пансіону. Врешті, всі хто нас не розуміли прихилились душею до
містера Гельтона, який радо називав нас своїми вихованцями і командою мрії.
Мені подобалось поєднувати математику з бейсболом, бо я мав чудовго вчителя, який
настільки любив свою справу, що вселяв натхнення навіть тим, хто, здавалося б
ніколи нічого не хотів. Я розумів, що іноді щось, в чому ти себе не уявляєш,
може бути настільки рідним і улюбленим, що іноді дивуєшся такому рішенню долі. Десь
глибоко в душі я був страшенно вдячний тренеру, за те, що він відкрив для мене
тепер улюблену справу. Він був моїм вчителем,найкращим вчителем,який може бути
в людини.І я пишаюся цим.Коли я був малим розбишакою ображав і засмучував свого вчителя, він
пробачав.Він був моїм другим батьком. Батьком, який настановлює,
терпить,довіряє і допомагає.
А потім,настав момент,він зібрав свою
валізу,смішну таку ,в кліточку і відкрив двері нашого притулку .Востаннє
озирнувся.Я навіки запам’ятаю той погляд, бо він був повен вдячності і суму.
Нас тридцять троє хлопців сумно дивилися йому у слід, але найсумнішим був
безперечно я.
З того моменту пройшло багато років, я
нічого не чув про свого вчителя та й забув про нього. В мене була хороша сім’я,
улюблена і прибуткова робота, багато друзів, мені нічого не бракувало. Проте,
одного разу я побачив оголошення в газеті про те, що помер Теодор Гельтон,
викладач університету в одному невеличкому місті. Я зрозумів, що мені просто
необхідно туди поїхати. 300 кілометрів
важкої дороги і я стояв перед невеличким
будинком з червною черепицею. Знав, що саме тут жив містер Гельтон.
Двері мені відчинила його донька, така ж
привітна і добра як батько.
-Я Міхал Рондер, ваш батько був моїм
вчителем, мені дуже шкода.
Вона сумно на мене глянула.
-Заходьте.
Вона розповідала про батька, показувала
фото, на одному з яких було наших тридцять троє хлопців бейсбольної команди
«Блискавок» з неймовірно щасливим тренером посередині. А ще було багато листів,
що він писав їх у пансіон з проханням взяти його назад на роботу, у відповідь
на які директор пансіону писав лише одне слово «ні». Та найбільшим моїм
здивування став лист адресований мені. Видно, що лист був написаний нещодавно,
можливо перед смертю. В ньому містер Гельтон писав, як пишається мною, моїми
успіхами, просив бути обережним і завжди пам’ятати ким я є насправді.
-То ви таки дійсно той відомий
бейсболіст Міхал Рондер?- раптом запитала дівчина.
-Так,- замислено відповів я і втупився в
останні слова.
« Я пишаюсь, що був твоїм тренером,
Міхал. Пишаюсь, що ти став таким хорошим гравцем. Сподіваюся, в цьому є частина
моєї заслуги. І, віриш, я знав, що так буде. Є люди, в яких цілеспрямованість і
великий «геній» світяться в очах. Ти є такою людиною. Я безмежно щасливий, що
виховав вас усіх. Знаю, що принаймні троє з вас стали бейсболістами, Клаус –
професором в університеті, Ділан-директор корпорації. Усе життя я спостерігав
як пролягають ваші життєві дороги і, знаєш, я помираю з гордістю, що зробив
щось добре, що мав таких хороших синів»
До листа були прикріплені вирізки з
газети практично про всіх моїх друзів, і про мене, звичайно, теж. Мені було
важко і соромно, що я так жодного разу і не відвідав свого вчителя, хоча мав на
це багато часу. Поки міс Гельтон
готувала чай, я взявся писати листа.
«Дорогий містере Гельтон
Я почуваюсь дуже погано, через те, що
жодного разу так і не навідав Вас, хоча мав багато можливостей. Знаю, що ви
завжди пам’ятали про наших тридцяти трьох бейсболістів, що колись завдавали Вам
так багато клопоту. Знаєте, кожна людина в своєму житті обов’язково зустрічає
іншу людину, яка перенаправляє її, водночас показуючи правильний шлях. Я радий,
що такою людиною в моєму житті були Ви і водночас дуже засмучений, що знав про
Вас так мало. Вірю, що Ви були щасливі, такі, як і ми, всі ваші учні і хочу аби
у всіх дітей були такі геніальні вчителі та тренери.
З повагою, Міхал"
На наступний день, наша «Блискавка»
зібралася у повному складі, і ми пішли на міське кладовище. Я поклав лист на могилу містера Гельтона з
надією, що він зараз відчуває все те, що я написав у листі.
Знаєте, я можу зробити виновок з цього,
що ми дуже часто не цінуємо людей, які роблять для нас неймовірно багато і
входять у наше життя, іноді зовсім не помітно для нас самих або ж думають про нас набагато більше, ніж ми самі, переживають чи нам не було холодно, чи ми не голодні, чи нам комфортно. І часто буває
занадто пізно для того, щоб це усвідомити, занадто пізно аби щось змінити, аби
щось сказати. Всім нам варто подивитися на людей, що нас оточують, і можливо
серед них є той самий містер Гельтон, який змінює наше життя.
© Марта
Немає коментарів:
Дописати коментар