Дідусева історія

Був холодний, непривітний вечір, такий, як ото буває пізньої осені. Здавалося, із захмареного неба зараз піде густий лапатий сніг, натомість почався дощ. Я дуже люблю такі вечори, зовсім не тому, що мені подобається дощ, просто в такі моменти є місце для одкровення, гарячого чаю з плиткою шоколаду й теплої душевної розмови. Особливо люблю такі  вечори, коли приїжджаю до бабусі з дідусем. Обожнюю слухати різноманітні історії з їхнього життя, насичені подіями, переживаннями, теплими спогадами й чорно-білими фотографіями. Як завжди, дідусь першим починає дивовижну історію завдовжки в життя….

Він народився навесні, коли ще не цвітуть квіти, але вже достатньо тепло й сонячно,щоб радіти життю. Я завжди запитую себе, чи було це аж так весело в той час, у роки Другої світової війни. Дідусь відповідає ,що в житті обов`язково  має бути щастя і радість, інакше хіба це життя? І я мовчки погоджуюсь, бо мені страшенно кортить почути продовження. Дідусь народився 1941-го в невеличкому німецькому місті Бранденбурзі, куди його батьків вивезли на примусові роботи. У розпал війни, коли не звертали великої уваги на працівників-утікачів, сім`я вирішила повернутися в Україну. Бо кожен десь глибоко в серці сумував за рідною землею, вишневими садами й блакитним небом Батьківщини. Здавалося, все буде добре. Та ж ні,невдовзі,1944,на війну забрали батька мого діда, і він більше не повернувся, як і багато вояків у той час. Його дружина до смерті берегла повідомлення « Пропав безвісти». Хлопчик ріс: як і всі в його віці, любив гасати полями, ловити сусідських котів, бачити щастя у звичних речах, якого не розуміють дорослі. Усе це при тому, що, як згадував дідо, то були складні роки: людей примусово  записували в колгоспи, не питаючи згоди та часто використовуючи силу, енкаведисти проводили облави, шукаючи бандерівців і тих, хто на їхню думку, був ворогом сталінського режиму….Гинуло багато невинних людей. Учнів змушували записуватися в жовтенята та піонери. Дідусь згадує: коли він та ще кілька учнів не хотіли записуватися  в консомольські організації, їх замикали в класі й не пускали додому. Також він був свідком страшного терору проти мирного населення, коли в Сибір вивозили селян, які були добрими господарями, так званих куркулів.

Дідо все це згадує з якоюсь іскоркою в очах, бо все-таки це-його дитинство і юність. Однак у цьому погляді є й трохи суму, бо хоч і минуло багато років, він добре пам`ятає цю трагічну сторінку книги історії нашого народу, яку в жодному разі не слід гортати назад.

Автор: Марта Томків