Холод замітає наші душі,

Розсипаються кришталями надії,

Падають дощі, як недостиглі груші           

Й серце сонно рветься у бездії.

Золотом розсипалася осінь,

Смуток залишився у провулку.

Тут пустила туга довгий корінь

І кричить благаючи рятунку.

Все таке замучене й розбите,

Люди смутно повзають містами,

Наче сонце й радість для них вбите

І не бачили вони їх вже роками.

Все робота, дім і знову втома,

Знов ниряєм в паперовий трепіт.

Осінь ця знайома й несвідома.

Мовчазна, лиш спромоглась на шепіт.

© Марта