Частинка подорожі

А тим часом подорож продовжується у Відні. Треба написати щось, а то враження вже будуть не в таких яскравих фарбах... але хіба таке забудеш? Хіба спогади про таке місто можуть тьмяніти, а чи втрачати колір? Відень зі своїми палацами і статуями захоплює тебе своїми масштабами, красою і неповторністю, своєю, не побоюсь використати це слово - величчю. Хочеться пройтися по палацу і перейняти ті відчуття, що були у Сісі, побачити те, що в ту мить побачила вона. ...а чи уявити себе на площі серед натовпу в той час, коли Гітлер виголошував промову, від того стає трішки не по собі, "декілька мурашок пробігають за спиною". Або ж випити філіжанку кави у тому ж кафе, де Зигмунд Фрейд писав свої "трактати". Але це історія, й інколи вона здатна викликати такі почуття. А щодо літньої резиденції Габсбургів, то не знаю скільки часу потрібно, щоб її обійти. Хотілося б гуляти там і гуляти, вдивлятися в скульптури, фонтани, які там вражають своїми габаритами, хочеться декілька разів пройти під арками троянд... але, здається, що цього часу ніколи не буде достатньо для всього чого тобі хочеться. А тим часом місто відвідує ніч і приходиться сказати - до нової зустрічі... 
© Лілія

Куди іде час?

Люди, що змінюють наше життя

      Малі хлопчаки, безперечно, страшні розбишаки. Вони гасають по будинку, збиваючи все на своєму шляху, граються у війни, б’ються і створюють хаос. Малі дівчатка в той час граються ляльками, і мовчки спостерігають за хлопцями. Вони думають, що ті страшенні диваки і божевільні, але десь глибоко в душі трохи заздрять їм, бо теж хотіли б так шалено веселитися.  Я й сам був таким розбишакою. Мама завжди скаржилась на мене батьку, важко зітхала, намагалась мене заспокоїти, але це зовсім не допомагало. Врешті, вона почала приділяти більше часу своїм чотирьом дочкам, які були набагато спокійніші і ,видно, виховані набагато краще за мене.

      Батько, який взагалі рідко бував удома, вирішив зробити добре діло для нашої сім’ї і відправив мене у пансіонат для обдарованих дітей. Не знаю чим таким я був обдарований, але директор з радістю прийняв мене і навіть назвав генієм.  Вже потім я зрозумів, як саме потрапив у пансіон, і  це слово «геній», промовлене з таким марнославством і  підлабузництвом до грошовитих батьків , стало реальністю, яка зробила з мене зовсім іншу людину.

      В пансіоні я прожив 3 роки. За той час я зрозумів, що всі мої «обдаровані» друзі, були обдаровані лише впливовими батьками, які ,як і мої, хотіли кудись віддати свою дитину, щоб вона не сиділа у них на шиї. Проте, я був радий, мені подобався пансіон. Тут було багато цікавих кімнат, де можна було знайти найнеймовірніші речі. В мене було багато хороших друзів, з якими ми любили влаштовувати різноманітні баталії і розіграші. Вихователі та вчителі  завжди знали, хто затіював черговий хаос, але ніколи не розказували моїм батькам, бо вони знали, що їм це не сподобається і вони візьмуть і заберуть мене разом зі своїми грошима.

      Попри те, що я був таким хуліганом, мені подобалось вчитися: математика, фізика і біологія- були тими предметами, які я обожнював, часто виконував завдання для своїх друзів, за що вони теж допомогали мені у якихось власних справах. У нас була ціла система. Я усім допомагав, відповідно мене вважали лідером і старшим у пансіоні. Та одного разу всій нашій розробленій системі прийшов крах. В той час нам здавалося, що ми зазнали катастрофи, жахливої глобальної катастрофи, яка, однак, кардинально змінила наше життя.  Систему зруйнував повнуватий, середніх років чоловік на ймення містер Гельтон, який одного ранку зупинився перед в’їздною брамою нашого пансіону з невеличкою валізою у руках. Ми одразу запідозрили щось недобре і взялися до дії. Містер Гельтон був учителем математики. З першого погляду: добрий, уважний  та несміливий чоловік, але для нас він був об’єктом для кпин. Він мужньо сприймав наші знущання і продовжував розповідати про математичні формули. Так тривало досить довго, аж поки серед усього цього хаосу, який панував на уроках, одного дня я почав розуміти його. Мені було важко признатися друзям, що містер Гельтон хороший вчитель, тому я вирішив ніяк це не виказувати і поводитися навпаки  ще жорстокіше, аби друзі не запідозрили, що моя повага до цього чоловіка з кожним днем все більше зростала.

      Одного разу, я блукав пансіоном вночі. Мене мучило жахливе безсоння і я зовсім не турбувався, що мене хтось побачить. І раптом  я почув кроки позаду. Обернувся і побачив заспаного містера Гельтона в нічному ковпаку.

-Містер…е..е.. Гельтон, я тут…,- почав затинатися я. Він змовницьки усміхнувся.

-Нічого страшного, мені теж не спиться.

      Я полегшено зітхнув. Ми досить довго гуляли. Містер Гельтон розповідав про своє життя. Виявляється, він добре грав у бейсбол і був капітаном команди. Він міг добре розрахувати гру, саме так, розрахувати, бо математика була його великим-великим «генієм». Ми довго говорили і я розумів, що в кожній людині є щось більше ніж просто те, що ми про неї знаєм, щось таке, що творить її, в кожної людини є своя історія, більш захоплива ніж найвідоміші пригодницькі романи, бо людина- є унікальною і неповторною. Тому я вирішив якось допомогти цьому чоловіку.

     На наступний день містер Гельтон вивісив оголошення про відкриття бейсбольної секції у пансіонаті. Всі хлопчаки якось скептично віднеслися до цього  і ,в основному, не брали до уваги, але мої очі горіли неймовірним бажанням.

    На вечірнє тренування я прийшов сам. Вчитель, однак, був неймовірно щасливий і почав навчати мене самих основ гри. Через два місяці у його команді було вже 7 гравців, а через рік ми вже грати поза межами пансіону. Врешті, всі хто нас не розуміли прихилились душею до містера Гельтона, який радо називав нас своїми вихованцями і командою мрії. Мені подобалось поєднувати математику з бейсболом, бо я мав чудовго вчителя, який настільки любив свою справу, що вселяв натхнення навіть тим, хто, здавалося б ніколи нічого не хотів. Я розумів, що іноді щось, в чому ти себе не уявляєш, може бути настільки рідним і улюбленим, що іноді дивуєшся такому рішенню долі. Десь глибоко в душі я був страшенно вдячний тренеру, за те, що він відкрив для мене тепер улюблену справу. Він був моїм вчителем,найкращим вчителем,який може бути в людини.І я пишаюся цим.Коли я був малим розбишакою  ображав і засмучував свого вчителя, він пробачав.Він був моїм другим батьком. Батьком, який настановлює, терпить,довіряє і допомагає.

    А потім,настав момент,він зібрав свою валізу,смішну таку ,в кліточку і відкрив двері нашого притулку .Востаннє озирнувся.Я навіки запам’ятаю той погляд, бо він був повен вдячності і суму. Нас тридцять троє хлопців сумно дивилися йому у слід, але найсумнішим був безперечно я.

З того моменту пройшло багато років, я нічого не чув про свого вчителя та й забув про нього. В мене була хороша сім’я, улюблена і прибуткова робота, багато друзів, мені нічого не бракувало. Проте, одного разу я побачив оголошення в газеті про те, що помер Теодор Гельтон, викладач університету в одному невеличкому місті. Я зрозумів, що мені просто необхідно туди поїхати.  300 кілометрів важкої дороги і я стояв перед  невеличким будинком з червною черепицею. Знав, що саме тут жив містер Гельтон.

Двері мені відчинила його донька, така ж привітна і добра як батько.

-Я Міхал Рондер, ваш батько був моїм вчителем, мені дуже шкода.

Вона сумно на мене глянула.

-Заходьте.

      Вона розповідала про батька, показувала фото, на одному з яких було наших тридцять троє хлопців бейсбольної команди «Блискавок» з неймовірно щасливим тренером посередині. А ще було багато листів, що він писав їх у пансіон з проханням взяти його назад на роботу, у відповідь на які директор пансіону писав лише одне слово «ні». Та найбільшим моїм здивування став лист адресований мені. Видно, що лист був написаний нещодавно, можливо перед смертю. В ньому містер Гельтон писав, як пишається мною, моїми успіхами, просив бути обережним і завжди пам’ятати ким я є насправді.

-То ви таки дійсно той відомий бейсболіст Міхал Рондер?- раптом запитала дівчина.

-Так,- замислено відповів я і втупився в останні слова.

« Я пишаюсь, що був твоїм тренером, Міхал. Пишаюсь, що ти став таким хорошим гравцем. Сподіваюся, в цьому є частина моєї заслуги. І, віриш, я знав, що так буде. Є люди, в яких цілеспрямованість і великий «геній» світяться в очах. Ти є такою людиною. Я безмежно щасливий, що виховав вас усіх. Знаю, що принаймні троє з вас стали бейсболістами, Клаус – професором в університеті, Ділан-директор корпорації. Усе життя я спостерігав як пролягають ваші життєві дороги і, знаєш, я помираю з гордістю, що зробив щось добре, що мав таких хороших синів»

До листа були прикріплені вирізки з газети практично про всіх моїх друзів, і про мене, звичайно, теж. Мені було важко і соромно, що я так жодного разу і не відвідав свого вчителя, хоча мав на це багато часу.  Поки міс Гельтон готувала чай, я взявся писати листа.

«Дорогий містере Гельтон

     Я почуваюсь дуже погано, через те, що жодного разу так і не навідав Вас, хоча мав багато можливостей. Знаю, що ви завжди пам’ятали про наших тридцяти трьох бейсболістів, що колись завдавали Вам так багато клопоту. Знаєте, кожна людина в своєму житті обов’язково зустрічає іншу людину, яка перенаправляє її, водночас показуючи правильний шлях. Я радий, що такою людиною в моєму житті були Ви і водночас дуже засмучений, що знав про Вас так мало. Вірю, що Ви були щасливі, такі, як і ми, всі ваші учні і хочу аби у всіх дітей були такі геніальні вчителі та тренери.

З повагою, Міхал"

     На наступний день, наша «Блискавка» зібралася у повному складі, і ми пішли на міське кладовище.  Я поклав лист на могилу містера Гельтона з надією, що він зараз відчуває все те, що я написав у листі.

     Знаєте, я можу зробити виновок з цього, що ми дуже часто не цінуємо людей, які роблять для нас неймовірно багато і входять у наше життя, іноді зовсім не помітно для нас самих або ж думають про нас набагато більше, ніж ми самі, переживають чи нам не було холодно, чи ми не голодні, чи нам комфортно.  І часто буває занадто пізно для того, щоб це усвідомити, занадто пізно аби щось змінити, аби щось сказати. Всім нам варто подивитися на людей, що нас оточують, і можливо серед них є той самий містер Гельтон, який змінює наше життя.

© Марта

В її волоссі...

В її волоссі живе осінь.
Вона отам живе давно
І щороку вона просить
Не живи так як в кіно.

Не кидай листки надії
Не ридай десь там в пусту
Не губи чужії мрії
Заплети густу косу.

Бо це твоє розтріпане волосся
Із білою трояндою в шипах
Яке комусь ще сниться досі
Чи може в мареннях чи в снах.

Воно наводить на печаль
Кидає де-не-де сльозу
І не раз сповняє жаль
Як в осінню та непрохану грозу.

В її очах живе тривога
Блистить печаль і темна ніч
В її житті - одна дорога
А стільки пройдено узбіч.

А в голосі лиш чутно тишу
Лише звучить у ньому холод
А я лиш згадку цю колишу
Та, що проймає новим болем

В її волоссі ходить вітер
Він разом з осінню живе
Він їй приносить мовчки квіти,
А час вже й ніби не іде...
© Лілія

Що надихало і подобалось мені у вересні:)

    Знову трохи осінній запис, бо надворі холодно і якось про інше думати не хочеться. Попри те, що я люблю осінь, мені досить важко адаптуватися, починаються проблеми з настроєм:(, і якась байдужість до всього, тому я стараюся  якось активно проводити час, принаймні наскільки це можливо. Ходити гуляти, брати участь у якихось подіях, або просто знаходити собі додаткові заняття, щоб з користю провести той час, який я б провела вдома, мабуть, за комп'ютером чи просто нудьгуючи. Тож я підготувала такий топ, того, що подобалось і надихало мене у вересні, щоб якось урізноманітними блог.
Книги
   Насправді, читала я не так багато, як хотілося б, однак вересень для мене- це був місяць бестселлерів. Дві книжки справили на мене досить велике враження і обидві в жанрі фантастики. Перша - " Дім дивних дітей міс Сапсан" Ренсом Ріґґз.

"Колись я мріяв про втечу від звичайного буденного життя, але воно ніколи не було звичайним. Я просто не помічав, наскільки незвичайним воно було"

" Одного дня мати посадовила мене біля себе і пояснила, що я не можу стати дослідником з тієї простої причини, що все у світі вже досліджене й відкрите до мене. Так я дізнався, що народився в «неправильному» сторіччі, - і відчув себе обманутим" (цитати, які мені найбільше подобаються з цієї книжки)

    Спершу не думала, що ця книжка якось зацікавить мене та ще й ці дивні, а подекуди містичні фотографії, які автор розмістив на сторінках. Однак, коли почала читати все стало на свої місця і фотографії якраз прекрасно ілюстрували те, що відбувалося у книжці. " Дім дивних дітей"- це цікавий, моторошний і фантастичний світ "дивних", не схожих на інших людей. Пригоди дітей, які живуть все своє життя як один день, який завжди повторюється, а все тому, що зовнішній світ приховує в собі повно небезпек, смертельних небезпек, які можуть покласти край їхньому мирному і безтурботному життю. 

Додаю ще трейлер екранізації за цією книжкою, хоча фільм справив на мене менше враження ніж книжка.

   

      Друга книга це довгоочікуване продовження Гаррі Поттера. Пригадую, коли мені вперше подарували книгу "Гаррі Поттер і філософський камінь"- це був 2003 чи 2004 рік і я була у першому класі. Тоді вона здавалася мені дуже товстою і я довго відкладала її прочитання напотім. Однак все таки подужала, читала до пізного вечора, аж поки на мене не починали сваритися, що я ще не сплю. 

   P.S, Моя мама і досі мені не вірить, що я прочитала " Гаррі Поттера" у першому класі. 

     За першою частиною пішли і інші. Це була книга мого дитинства. Навіть потім мені подобалось перечитувати по кілька разів одні і ті самі частини. Ну а щорічна передноворічна  трансляція екранізацій- це взагалі було обов'язковим до перегляду. Ми з сестрою або друзями збиралися вдома, де вже все було прикрашено до свят, а надворі ,зазвичай, лежав сніг, купляли багато смачненького і дивилися.

     І ось, через 9 років після виходу останньої частини на книжковий полицях з'явилася  восьма частина " Гаррі Поттер і прокляте дитя". Вона трохи відрізняється від інших частин, бо написана у вигляді п'єси, де лише діалоги. В перший же день її розкупили і досить важко було знайти книгу у книгарнях і я подумала, що куплю її колись іншим разом. Однак, тато вирішив зробити мені маленький сюрприз і десь все-таки дістав книжку.

      Я прочитала її за один вечір і, звичайно, враження були вже не ті, що колись, але вона сподобалась мені вже по-новому. Книга насичена подіями, які пов'язані також з попередніми частинами. Все якось дуже гармонійно, легко і сюжет тримає в напрузі аж до самого кінця. Цікаво, що головним героєм є вже не Гаррі Поттер, хоча він все ж відіграє важливу роль. Це книга про його сина Албуса Северуса Поттера і про його пригоди ви можете самі прочитати у восьмій частині. Взагальному, я лишилась цілком задоволеною після прочитання.

Музика

     Цього місяця музика кожного дня супроводжувала мене. Вдома, в маршрутці, всюди, де була можливість її слухати. Кидаю кілька відео музики, яка подобалась мені у вересні.

Vivien Mort - Пташечка

Halsey- Castle

Adele- Send my love

Бумбокс- Люди

Jonas Blue- Perfect Strangers ft. JP Cooper

Події 

     Напевне, найбільше зі всього у вересні мені сподобалося волонтерити на 23 Форумі видавців. Це була досить вагома подія в житті нашого міста, адже щорічно сюди з'їжджаються багато письменників, поетів, публіцистів, журналістів та людей, які просто люблять читати і дізнаватися щось нове. Це був класний досвід, бо я мала нагоду якось докластися до організації цього дійства, побачити все на власні очі і це насправді найбільший бонус, який є у волонтерстві. Форум пройшов дуже добре і було дуже цікаво, бо кожного дня в різних куточках Львова відбувалося щонайменше 500 подій, зустрічей, презентацій та майстер- класів. 

   Також, в рамках Форуму відбувалися дві великі події: вечірка на якій DJ був відомий письменник Фредерік Бегбедер та Ніч поезії і музики. Разом із волонтерами з Києва ми вирішили вибратись на Ніч поезії і музики і це було насправді круто, бо поєдання музики та поезії створює неймовірну атмосферу якогось затишку, і хоча надворі була жахлива погода, всередині відчувалося літо.

   Волонтерити, до речі. дуже цікаво. Наступний пункт плану Lviv Fashion Week.

   P.S. треба третю волонтерську футболку до колекції.

Відео 

Дуже люблю  дивитися різноманітні відео і особливо подобаються мені деякі канали на YouTube. Отож кидаю свої улюблені.

Канал хіп-хоп хореографа MattStefanina з Лос- Анджелеса. Танцюють, направду, дуже круто і кожна хореографія дуже особлива. https://www.youtube.com/channel/UCczFdwWpVEpoqb-eMm4c4dQ

Канал ще одного танцівника Kyle Hanagami. Танцює в стилі хіп-хоп і ліричний хіп-хоп

/ https://www.youtube.com/channel/UCczFdwWpVEpoqb-eMm4c4dQ

І завершуючи з танцями канал американського відповідника Танцюють всі, So you think you can dance

Наступний канал присвячений музиці. Його власники- шестеро сестер, які створили свою групу.

https://www.youtube.com/user/cimorellitheband

 І останній канал фотографа, моделі і мандрівника Jay Alvarrez

www.youtube.com/user/jayalvarrez

    Ось, власне і все, що я хотіла написати за вересень. Сподіваюся ваші дні проходять чудово і жовтень буде ще кращим  і веселішим. Можливо, навіть, постраюся викласти якесь відео в дописі за наступний місяць, якщо буде нагода і час.

© Марта

Осінь

Еххх....осіння меланхолія  захопила мене у свій полон,тому не було жодного натхнення писати. Насправді, мене трохи охопила ностальгія за літом, яке минуло так швидко, що, здавалося, я й не встигла повністю ним насолодитися. Кожен день був якимось особливим, кожна мить, і коли про це згадую, стає якось сумно, що все вже минуло. Гадаю, у більшості людей таке буває, але все-таки не варто засмучуватися, адже попереду чекає ще багато цікавих пригод, моментів і знайомств. Я страшенно вдячна людям, які зробили моє літо особливим і переглядаючи літні фотокартки, я завжди думаю, що це літо не могло бути інакшим, воно було саме таким, про яке я мріяла.
А поки, осінь доходить до свого екватора і надворі стає все холодніше. Приходить пора для пальт, черевиків і теплого чаю, а ще це пора для того, щоб чогось навчитися, дізнаватися щось нове, і ні в якому разі не сидіти вдома, мотивуючи тим, що надворі холодно. Погода ніколи не повинна заважати, вона просто доповнення до певного періоду і в будь якій погоді є свій шарм. Осінь для мене це зажди якісь нові враження, бо кожен день залишає по собі  емоції: іноді приємні, а іноді не дуже, часто осінню більше моїх мрій стають реальністю, аніж в іншу пору року. Крім того, осінь - це мотивація до чогось більшого, бо ти розумієш, що до наступного літа так багато часу і з'являється можливісь пробувати щось нове і удосконалюватися. Тож мушу визнати, що все таки трохи люблю осінь, попри її понурість, попри дощовитість і холод, вона має в собі якісь чари, що змушують рухатися далі і відчувати, що все ще попереду.

© Марта