Привіт,
далекий невідомий. Ти мене зовсім не знаєш і навіть не підозрюєш, чий
почерк зараз маєш перед очима. Я — твоє майбутнє. Не дивуйся, будь
ласка. Адже таке у світі буває.
Я
ще не знаю, як ти виглядаєш, але впевнена, що невимовно добрий і
усміхнений. Я бачу тебе наскрізь, хоча ніколи й не зустрічала. Хочеш,
розповім, який ти? Маєш теплі руки, навіть узимку, тому й ніколи не
носиш рукавиць, бо кажеш: «Що ви, я ніколи не мерзну!». Твій голос
гарний, трохи холодний і хрипкий. Адже має бути щось прохолодне в такій
теплій людині? Усмішка. Здається, що вона ніколи не сходить із твого
лиця, лише змінює настрої. Твої очі — сині-сині в обрамленні чорних вій і
волосся. Мені надзвичайно подобається чорне волосся…
Саме
зараз, не дочитавши й до середини, ти підводишся та йдеш за чашкою чаю.
У тебе вона велика й зелена. Ти ж любиш цей колір? Я знаю це, бо й сама
йду за своєю маленькою білою з пахучим гарячим напоєм.
Ми
схожі. Ти високий на зріст, у тебе широкі плечі й великі впевнені
кроки. Я ж виглядаю значно меншою, з метушливими рухами й маленькими
холодними руками. Колись, через багато років, я нишком надпиватиму чай
із твого зеленого горняти, аж потім нестиму його тобі. Ти побачиш і не
зрозумієш, навіщо я так роблю, а я сміятимусь і мовчатиму. Там завжди
мій поцілунок. Це твій маленький оберіг.
Колись
прокидатимуся рано-вранці, щоби провести тебе на роботу, зробити
канапки й налити чай у термос. Зачиню двері й чекатиму, чекатиму
дзвінка, щоби почути хрипкуватий прохолодний голос: «Заварюй чай, я
скоро питиму свій». Відразу бігтиму на кухню, щоб ось так поєднатися з
тобою.
Ти
ще зовсім мене не знаєш. І, може, мій опис не сходиться з тобою
справжнім, утім, коли ми зустрінемося, твої теплі руки зігріють мої
холодні. І відтоді триматимуть їх завжди.
