Про людей

        Коли мені було п’ять, я думала, що мої батьки ніколи не були дітьми, що вони зразу народилися дорослими і тому геть не розуміють дітей. Я гадала, що завжди буду мати п’ять років і мені буде так добре у цьому власному світі. Часто я думала, що світ ніколи не існував до мене, а виник з моменту мого народження. Власне,  для  мене так він і виник, як і для кожної людини. І люди, які жили до того, здавалися мені якоюсь химерою- вигаданими людьми на вигаданій планеті.
         Однак, коли мені виповнилось десять, я зрозуміла, що всі мої уявлення про світ всього лише дитячі фантазії, а реальність насправді куди жорстокіша. Люди не вічні, і десь є той момент грані, коли життя, мов вщерть заповнена склянка, виходить за межі і тоді воно починає розливатися, тобто згасати. Але я розуміла, що в кожній людині є щось більше ніж просто те, що ми про неї знаєм, щось таке, що творить її, в кожної людини є своя історія, більш захоплива ніж найвідоміші пригодницькі романи, бо людина- є унікальною і неповторною. 

         Іноді йдеш по вулиці і думаєш, а яка історія у цієї людини, а що відчуває ця людина і розумієш, що немає нецікавих людей, є лише історії, які ми ніколи не дізнаємося. Дітьми ми завжди уявляли собі людей на рівні асоціацій. Мій тато- супермен, сусідка- зла чаклунка. Але хтозна, можливо, ми уявляли не людей, а їхні історії, можливо діти бачать щось більше, ніж просто зовнішній вигляд, те, що сховане в середині, а з часом ми втрачаємо здатність це бачити. І іноді, буває момент, коли людина покидає цей світ, навіть якщо вона зовсім незнайома тобі, хочеться плакати, бо вже ніколи не дізнаєшся історію цієї людини, бо історія- це саме життя.

© Марта

Про місця, які надихають

         На світі є такі місця, що роблять нас вразливими, роззброюють і змушують віддатись на поталу емоціям. Такі місця захоплюють, викликають ураган вражень, від зачудування до здивування, адже в кожному куточку нашої землі захована неймовірна магія краси і якщо постаратися, можна побачити її у всьому: у вранішній росі, у цвітінні садів, особливо гарно спостерігати за падінням білого цвіту з вишні. Однак це дрібниці, бо коли ти бачиш і відчуваєш щось могутнє, як ось шум найбільшого гірського волоспаду чи завивання вітру у полі, чуєш як шумлять дерева і як гуде земля, розумієш, що живеш оточений красою і що сам є невід’ємним елементом цієї краси. Так мало потрібно для того аби почуватися живим і щасливим. Потрібно всього лише підняти очі і спробувати відчути природу.

      Р.S. Для мене особисто, таким чарівним місцем є Карпати. Обожнюю гори. Коли буваю там, відчуваю, що в мені прокидається якесь нове життя. Хочеться просто сидіти, навіть заплющивши очі і мріяти, а потім розплющити і побачити усю цю красу довкола. А ще часто в горах приходить на думку українська міфологія. Здогадуюсь, що в знаки дались прочитані ще у школі « Тіні забутих предків» та «Лісова пісня», однак і це додає якоїсь неймовірної загадки і натхнення. Сподіваюсь і у вас є такі місця))) А тим часом, поки я пишу, збираюся в улюблені Карпати. Сподіваюсь погода буде лагідна і пошкодує бідних туристів, однак навіть у дощ Карпати якось по-особливому загадкові. Додаю кілька  атмосферних фото.

© Марта

Дорослі дуже люблять цифри. Коли розповідаєш їм, що в тебе з'явився новий друг, вони ніколи не запитають про найголовніше. Ніколи не запитають: «А який у нього голос? В які ігри він любить грати? Чи ловить він метеликів? » Вони питають: «Скільки йому років? Скільки у нього братів? Скільки він важить? Скільки заробляє його батько? » І після цього уявляють, що дізналися людину. Коли говориш дорослим: «Я бачив гарний дім з рожевої цегли, у вікнах у нього герань, а на даху голубів», вони ніяк не можуть уявити собі цей будинок. Їм треба сказати: «Я бачив будинок на сто тисяч франків», - і тоді вони вигукують: «яка краса!»

 © Антуан де Сент-Екзюпері "Маленький принц"