Люди, що змінюють наше життя

      Малі хлопчаки, безперечно, страшні розбишаки. Вони гасають по будинку, збиваючи все на своєму шляху, граються у війни, б’ються і створюють хаос. Малі дівчатка в той час граються ляльками, і мовчки спостерігають за хлопцями. Вони думають, що ті страшенні диваки і божевільні, але десь глибоко в душі трохи заздрять їм, бо теж хотіли б так шалено веселитися.  Я й сам був таким розбишакою. Мама завжди скаржилась на мене батьку, важко зітхала, намагалась мене заспокоїти, але це зовсім не допомагало. Врешті, вона почала приділяти більше часу своїм чотирьом дочкам, які були набагато спокійніші і ,видно, виховані набагато краще за мене.

      Батько, який взагалі рідко бував удома, вирішив зробити добре діло для нашої сім’ї і відправив мене у пансіонат для обдарованих дітей. Не знаю чим таким я був обдарований, але директор з радістю прийняв мене і навіть назвав генієм.  Вже потім я зрозумів, як саме потрапив у пансіон, і  це слово «геній», промовлене з таким марнославством і  підлабузництвом до грошовитих батьків , стало реальністю, яка зробила з мене зовсім іншу людину.

      В пансіоні я прожив 3 роки. За той час я зрозумів, що всі мої «обдаровані» друзі, були обдаровані лише впливовими батьками, які ,як і мої, хотіли кудись віддати свою дитину, щоб вона не сиділа у них на шиї. Проте, я був радий, мені подобався пансіон. Тут було багато цікавих кімнат, де можна було знайти найнеймовірніші речі. В мене було багато хороших друзів, з якими ми любили влаштовувати різноманітні баталії і розіграші. Вихователі та вчителі  завжди знали, хто затіював черговий хаос, але ніколи не розказували моїм батькам, бо вони знали, що їм це не сподобається і вони візьмуть і заберуть мене разом зі своїми грошима.

      Попри те, що я був таким хуліганом, мені подобалось вчитися: математика, фізика і біологія- були тими предметами, які я обожнював, часто виконував завдання для своїх друзів, за що вони теж допомогали мені у якихось власних справах. У нас була ціла система. Я усім допомагав, відповідно мене вважали лідером і старшим у пансіоні. Та одного разу всій нашій розробленій системі прийшов крах. В той час нам здавалося, що ми зазнали катастрофи, жахливої глобальної катастрофи, яка, однак, кардинально змінила наше життя.  Систему зруйнував повнуватий, середніх років чоловік на ймення містер Гельтон, який одного ранку зупинився перед в’їздною брамою нашого пансіону з невеличкою валізою у руках. Ми одразу запідозрили щось недобре і взялися до дії. Містер Гельтон був учителем математики. З першого погляду: добрий, уважний  та несміливий чоловік, але для нас він був об’єктом для кпин. Він мужньо сприймав наші знущання і продовжував розповідати про математичні формули. Так тривало досить довго, аж поки серед усього цього хаосу, який панував на уроках, одного дня я почав розуміти його. Мені було важко признатися друзям, що містер Гельтон хороший вчитель, тому я вирішив ніяк це не виказувати і поводитися навпаки  ще жорстокіше, аби друзі не запідозрили, що моя повага до цього чоловіка з кожним днем все більше зростала.

      Одного разу, я блукав пансіоном вночі. Мене мучило жахливе безсоння і я зовсім не турбувався, що мене хтось побачить. І раптом  я почув кроки позаду. Обернувся і побачив заспаного містера Гельтона в нічному ковпаку.

-Містер…е..е.. Гельтон, я тут…,- почав затинатися я. Він змовницьки усміхнувся.

-Нічого страшного, мені теж не спиться.

      Я полегшено зітхнув. Ми досить довго гуляли. Містер Гельтон розповідав про своє життя. Виявляється, він добре грав у бейсбол і був капітаном команди. Він міг добре розрахувати гру, саме так, розрахувати, бо математика була його великим-великим «генієм». Ми довго говорили і я розумів, що в кожній людині є щось більше ніж просто те, що ми про неї знаєм, щось таке, що творить її, в кожної людини є своя історія, більш захоплива ніж найвідоміші пригодницькі романи, бо людина- є унікальною і неповторною. Тому я вирішив якось допомогти цьому чоловіку.

     На наступний день містер Гельтон вивісив оголошення про відкриття бейсбольної секції у пансіонаті. Всі хлопчаки якось скептично віднеслися до цього  і ,в основному, не брали до уваги, але мої очі горіли неймовірним бажанням.

    На вечірнє тренування я прийшов сам. Вчитель, однак, був неймовірно щасливий і почав навчати мене самих основ гри. Через два місяці у його команді було вже 7 гравців, а через рік ми вже грати поза межами пансіону. Врешті, всі хто нас не розуміли прихилились душею до містера Гельтона, який радо називав нас своїми вихованцями і командою мрії. Мені подобалось поєднувати математику з бейсболом, бо я мав чудовго вчителя, який настільки любив свою справу, що вселяв натхнення навіть тим, хто, здавалося б ніколи нічого не хотів. Я розумів, що іноді щось, в чому ти себе не уявляєш, може бути настільки рідним і улюбленим, що іноді дивуєшся такому рішенню долі. Десь глибоко в душі я був страшенно вдячний тренеру, за те, що він відкрив для мене тепер улюблену справу. Він був моїм вчителем,найкращим вчителем,який може бути в людини.І я пишаюся цим.Коли я був малим розбишакою  ображав і засмучував свого вчителя, він пробачав.Він був моїм другим батьком. Батьком, який настановлює, терпить,довіряє і допомагає.

    А потім,настав момент,він зібрав свою валізу,смішну таку ,в кліточку і відкрив двері нашого притулку .Востаннє озирнувся.Я навіки запам’ятаю той погляд, бо він був повен вдячності і суму. Нас тридцять троє хлопців сумно дивилися йому у слід, але найсумнішим був безперечно я.

З того моменту пройшло багато років, я нічого не чув про свого вчителя та й забув про нього. В мене була хороша сім’я, улюблена і прибуткова робота, багато друзів, мені нічого не бракувало. Проте, одного разу я побачив оголошення в газеті про те, що помер Теодор Гельтон, викладач університету в одному невеличкому місті. Я зрозумів, що мені просто необхідно туди поїхати.  300 кілометрів важкої дороги і я стояв перед  невеличким будинком з червною черепицею. Знав, що саме тут жив містер Гельтон.

Двері мені відчинила його донька, така ж привітна і добра як батько.

-Я Міхал Рондер, ваш батько був моїм вчителем, мені дуже шкода.

Вона сумно на мене глянула.

-Заходьте.

      Вона розповідала про батька, показувала фото, на одному з яких було наших тридцять троє хлопців бейсбольної команди «Блискавок» з неймовірно щасливим тренером посередині. А ще було багато листів, що він писав їх у пансіон з проханням взяти його назад на роботу, у відповідь на які директор пансіону писав лише одне слово «ні». Та найбільшим моїм здивування став лист адресований мені. Видно, що лист був написаний нещодавно, можливо перед смертю. В ньому містер Гельтон писав, як пишається мною, моїми успіхами, просив бути обережним і завжди пам’ятати ким я є насправді.

-То ви таки дійсно той відомий бейсболіст Міхал Рондер?- раптом запитала дівчина.

-Так,- замислено відповів я і втупився в останні слова.

« Я пишаюсь, що був твоїм тренером, Міхал. Пишаюсь, що ти став таким хорошим гравцем. Сподіваюся, в цьому є частина моєї заслуги. І, віриш, я знав, що так буде. Є люди, в яких цілеспрямованість і великий «геній» світяться в очах. Ти є такою людиною. Я безмежно щасливий, що виховав вас усіх. Знаю, що принаймні троє з вас стали бейсболістами, Клаус – професором в університеті, Ділан-директор корпорації. Усе життя я спостерігав як пролягають ваші життєві дороги і, знаєш, я помираю з гордістю, що зробив щось добре, що мав таких хороших синів»

До листа були прикріплені вирізки з газети практично про всіх моїх друзів, і про мене, звичайно, теж. Мені було важко і соромно, що я так жодного разу і не відвідав свого вчителя, хоча мав на це багато часу.  Поки міс Гельтон готувала чай, я взявся писати листа.

«Дорогий містере Гельтон

     Я почуваюсь дуже погано, через те, що жодного разу так і не навідав Вас, хоча мав багато можливостей. Знаю, що ви завжди пам’ятали про наших тридцяти трьох бейсболістів, що колись завдавали Вам так багато клопоту. Знаєте, кожна людина в своєму житті обов’язково зустрічає іншу людину, яка перенаправляє її, водночас показуючи правильний шлях. Я радий, що такою людиною в моєму житті були Ви і водночас дуже засмучений, що знав про Вас так мало. Вірю, що Ви були щасливі, такі, як і ми, всі ваші учні і хочу аби у всіх дітей були такі геніальні вчителі та тренери.

З повагою, Міхал"

     На наступний день, наша «Блискавка» зібралася у повному складі, і ми пішли на міське кладовище.  Я поклав лист на могилу містера Гельтона з надією, що він зараз відчуває все те, що я написав у листі.

     Знаєте, я можу зробити виновок з цього, що ми дуже часто не цінуємо людей, які роблять для нас неймовірно багато і входять у наше життя, іноді зовсім не помітно для нас самих або ж думають про нас набагато більше, ніж ми самі, переживають чи нам не було холодно, чи ми не голодні, чи нам комфортно.  І часто буває занадто пізно для того, щоб це усвідомити, занадто пізно аби щось змінити, аби щось сказати. Всім нам варто подивитися на людей, що нас оточують, і можливо серед них є той самий містер Гельтон, який змінює наше життя.

© Марта

В її волоссі...

В її волоссі живе осінь.
Вона отам живе давно
І щороку вона просить
Не живи так як в кіно.

Не кидай листки надії
Не ридай десь там в пусту
Не губи чужії мрії
Заплети густу косу.

Бо це твоє розтріпане волосся
Із білою трояндою в шипах
Яке комусь ще сниться досі
Чи може в мареннях чи в снах.

Воно наводить на печаль
Кидає де-не-де сльозу
І не раз сповняє жаль
Як в осінню та непрохану грозу.

В її очах живе тривога
Блистить печаль і темна ніч
В її житті - одна дорога
А стільки пройдено узбіч.

А в голосі лиш чутно тишу
Лише звучить у ньому холод
А я лиш згадку цю колишу
Та, що проймає новим болем

В її волоссі ходить вітер
Він разом з осінню живе
Він їй приносить мовчки квіти,
А час вже й ніби не іде...
© Лілія

Що надихало і подобалось мені у вересні:)

    Знову трохи осінній запис, бо надворі холодно і якось про інше думати не хочеться. Попри те, що я люблю осінь, мені досить важко адаптуватися, починаються проблеми з настроєм:(, і якась байдужість до всього, тому я стараюся  якось активно проводити час, принаймні наскільки це можливо. Ходити гуляти, брати участь у якихось подіях, або просто знаходити собі додаткові заняття, щоб з користю провести той час, який я б провела вдома, мабуть, за комп'ютером чи просто нудьгуючи. Тож я підготувала такий топ, того, що подобалось і надихало мене у вересні, щоб якось урізноманітними блог.
Книги
   Насправді, читала я не так багато, як хотілося б, однак вересень для мене- це був місяць бестселлерів. Дві книжки справили на мене досить велике враження і обидві в жанрі фантастики. Перша - " Дім дивних дітей міс Сапсан" Ренсом Ріґґз.

"Колись я мріяв про втечу від звичайного буденного життя, але воно ніколи не було звичайним. Я просто не помічав, наскільки незвичайним воно було"

" Одного дня мати посадовила мене біля себе і пояснила, що я не можу стати дослідником з тієї простої причини, що все у світі вже досліджене й відкрите до мене. Так я дізнався, що народився в «неправильному» сторіччі, - і відчув себе обманутим" (цитати, які мені найбільше подобаються з цієї книжки)

    Спершу не думала, що ця книжка якось зацікавить мене та ще й ці дивні, а подекуди містичні фотографії, які автор розмістив на сторінках. Однак, коли почала читати все стало на свої місця і фотографії якраз прекрасно ілюстрували те, що відбувалося у книжці. " Дім дивних дітей"- це цікавий, моторошний і фантастичний світ "дивних", не схожих на інших людей. Пригоди дітей, які живуть все своє життя як один день, який завжди повторюється, а все тому, що зовнішній світ приховує в собі повно небезпек, смертельних небезпек, які можуть покласти край їхньому мирному і безтурботному життю. 

Додаю ще трейлер екранізації за цією книжкою, хоча фільм справив на мене менше враження ніж книжка.

   

      Друга книга це довгоочікуване продовження Гаррі Поттера. Пригадую, коли мені вперше подарували книгу "Гаррі Поттер і філософський камінь"- це був 2003 чи 2004 рік і я була у першому класі. Тоді вона здавалася мені дуже товстою і я довго відкладала її прочитання напотім. Однак все таки подужала, читала до пізного вечора, аж поки на мене не починали сваритися, що я ще не сплю. 

   P.S, Моя мама і досі мені не вірить, що я прочитала " Гаррі Поттера" у першому класі. 

     За першою частиною пішли і інші. Це була книга мого дитинства. Навіть потім мені подобалось перечитувати по кілька разів одні і ті самі частини. Ну а щорічна передноворічна  трансляція екранізацій- це взагалі було обов'язковим до перегляду. Ми з сестрою або друзями збиралися вдома, де вже все було прикрашено до свят, а надворі ,зазвичай, лежав сніг, купляли багато смачненького і дивилися.

     І ось, через 9 років після виходу останньої частини на книжковий полицях з'явилася  восьма частина " Гаррі Поттер і прокляте дитя". Вона трохи відрізняється від інших частин, бо написана у вигляді п'єси, де лише діалоги. В перший же день її розкупили і досить важко було знайти книгу у книгарнях і я подумала, що куплю її колись іншим разом. Однак, тато вирішив зробити мені маленький сюрприз і десь все-таки дістав книжку.

      Я прочитала її за один вечір і, звичайно, враження були вже не ті, що колись, але вона сподобалась мені вже по-новому. Книга насичена подіями, які пов'язані також з попередніми частинами. Все якось дуже гармонійно, легко і сюжет тримає в напрузі аж до самого кінця. Цікаво, що головним героєм є вже не Гаррі Поттер, хоча він все ж відіграє важливу роль. Це книга про його сина Албуса Северуса Поттера і про його пригоди ви можете самі прочитати у восьмій частині. Взагальному, я лишилась цілком задоволеною після прочитання.

Музика

     Цього місяця музика кожного дня супроводжувала мене. Вдома, в маршрутці, всюди, де була можливість її слухати. Кидаю кілька відео музики, яка подобалась мені у вересні.

Vivien Mort - Пташечка

Halsey- Castle

Adele- Send my love

Бумбокс- Люди

Jonas Blue- Perfect Strangers ft. JP Cooper

Події 

     Напевне, найбільше зі всього у вересні мені сподобалося волонтерити на 23 Форумі видавців. Це була досить вагома подія в житті нашого міста, адже щорічно сюди з'їжджаються багато письменників, поетів, публіцистів, журналістів та людей, які просто люблять читати і дізнаватися щось нове. Це був класний досвід, бо я мала нагоду якось докластися до організації цього дійства, побачити все на власні очі і це насправді найбільший бонус, який є у волонтерстві. Форум пройшов дуже добре і було дуже цікаво, бо кожного дня в різних куточках Львова відбувалося щонайменше 500 подій, зустрічей, презентацій та майстер- класів. 

   Також, в рамках Форуму відбувалися дві великі події: вечірка на якій DJ був відомий письменник Фредерік Бегбедер та Ніч поезії і музики. Разом із волонтерами з Києва ми вирішили вибратись на Ніч поезії і музики і це було насправді круто, бо поєдання музики та поезії створює неймовірну атмосферу якогось затишку, і хоча надворі була жахлива погода, всередині відчувалося літо.

   Волонтерити, до речі. дуже цікаво. Наступний пункт плану Lviv Fashion Week.

   P.S. треба третю волонтерську футболку до колекції.

Відео 

Дуже люблю  дивитися різноманітні відео і особливо подобаються мені деякі канали на YouTube. Отож кидаю свої улюблені.

Канал хіп-хоп хореографа MattStefanina з Лос- Анджелеса. Танцюють, направду, дуже круто і кожна хореографія дуже особлива. https://www.youtube.com/channel/UCczFdwWpVEpoqb-eMm4c4dQ

Канал ще одного танцівника Kyle Hanagami. Танцює в стилі хіп-хоп і ліричний хіп-хоп

/ https://www.youtube.com/channel/UCczFdwWpVEpoqb-eMm4c4dQ

І завершуючи з танцями канал американського відповідника Танцюють всі, So you think you can dance

Наступний канал присвячений музиці. Його власники- шестеро сестер, які створили свою групу.

https://www.youtube.com/user/cimorellitheband

 І останній канал фотографа, моделі і мандрівника Jay Alvarrez

www.youtube.com/user/jayalvarrez

    Ось, власне і все, що я хотіла написати за вересень. Сподіваюся ваші дні проходять чудово і жовтень буде ще кращим  і веселішим. Можливо, навіть, постраюся викласти якесь відео в дописі за наступний місяць, якщо буде нагода і час.

© Марта

Осінь

Еххх....осіння меланхолія  захопила мене у свій полон,тому не було жодного натхнення писати. Насправді, мене трохи охопила ностальгія за літом, яке минуло так швидко, що, здавалося, я й не встигла повністю ним насолодитися. Кожен день був якимось особливим, кожна мить, і коли про це згадую, стає якось сумно, що все вже минуло. Гадаю, у більшості людей таке буває, але все-таки не варто засмучуватися, адже попереду чекає ще багато цікавих пригод, моментів і знайомств. Я страшенно вдячна людям, які зробили моє літо особливим і переглядаючи літні фотокартки, я завжди думаю, що це літо не могло бути інакшим, воно було саме таким, про яке я мріяла.
А поки, осінь доходить до свого екватора і надворі стає все холодніше. Приходить пора для пальт, черевиків і теплого чаю, а ще це пора для того, щоб чогось навчитися, дізнаватися щось нове, і ні в якому разі не сидіти вдома, мотивуючи тим, що надворі холодно. Погода ніколи не повинна заважати, вона просто доповнення до певного періоду і в будь якій погоді є свій шарм. Осінь для мене це зажди якісь нові враження, бо кожен день залишає по собі  емоції: іноді приємні, а іноді не дуже, часто осінню більше моїх мрій стають реальністю, аніж в іншу пору року. Крім того, осінь - це мотивація до чогось більшого, бо ти розумієш, що до наступного літа так багато часу і з'являється можливісь пробувати щось нове і удосконалюватися. Тож мушу визнати, що все таки трохи люблю осінь, попри її понурість, попри дощовитість і холод, вона має в собі якісь чари, що змушують рухатися далі і відчувати, що все ще попереду.

© Марта

Про війну

    Іноді буває щось дуже сильно надихає, а буває надихають самі тести, які знаходиш десь глибоко у шафі. От і сьогодні я вирішила зробити день старих текстів, і знайшла справді непогані уривки, які писала ще дуже давно або навіть нещодавно, і вже забула про них. Тож викладаю уривок, який писала мабуть до оповідання, статті чи може книжки.

    Наша країна, себто люди  жили минулим, яке повернути уже нікому не було під силу. Тим минулим, де залишилася їхня молодість, дитинство, місця, де вони бували і люди, які більше ніколи не повернуться.Так завжди буває після війни. Коли твій свій руйнують і він згорає у тебе на очах, на душі залишається якась глибока рана і усвідомлення того, що частина життя втрачена. Тривожні думки, а що було б якби війни не було і марення про те, яким би мало бути життя насправді, пригнічувало і назавжди забрало у цих людей здатність тверезо мислити. Ми незмірно багато втрачаєм своїми прагненнями мати все. Адже всі хочуть мати всього вдосталь а то й надміру, щоб все було ідеально, ті, хто розпалює війну і ті, хто мають до неї найменше відношення. Одні хочуть великої ідеальної держави, а для цього треба території, так починається війна. А інші хочуть просто свого міні ідеального життя в своєму будинку в оточені дітей. Але завжди, в будь якому випадку страждають ті інші. Бо в ім'я знову ж таки ідеалів, але вже державного значення їдуть воювати за ті нові землі, твердо переконані, що це споконвіку їхня територія і гинуть або ж зовсім розчаровуються в ідеалах. Навіть коли життя знову повертається у повсякденне русло- минуле ніколи не повертається, не повертається і та свідомість, яка не була ще обтяжена війною і шокована тим, що на ній відбувається. Так помирає ціла епоха, аж до нових поколінь, які не пам'ятатимуть, що таке війна, але в новій епосі вона все одно знаходить своє місце, бо де б ми не були, але десь у світі, навіть за сотні тисяч кілометрів хтось оголошує війну, а хтось лише шукає привід для того, аби її почати. Це невідворотно, як і наша думка про те, що це погано. Але попри те нам слід пам'ятати, що жодна війна не починається задля досягнення ідеалів, для тих, хто її починає вона завжди має жахливі цілі. Від цього на жаль не уберегтися і кожен з нас безсумнівно не заслуговує на таку долю, але якщо таке вже сталося- треба це гідно прийняти і запам'ятати, що нічого нема такого важливого як рідна земля і родина і лише за це треба воювати, бо втрати землю- одаче, що померти. І нехай минуле руйнується, нехай все кане в забуття, але якщо ми втратимо те, що маєм,  то ніяке минуле нам буде зневажливе. Нічого вже не буде важливо.
 © Марта

Усе, що ми бачимо, робим і мрієм

Лишається з нами до самої смерті.

Ми часто від згадок тих важко хворієм,

В листах шукаючи літери стерті.

Та можна словами багато казати,

Вони ж як і вітер-сказав і летять,

А час- він один і не треба чекати,

Що крила приховані поки тремтять.

А крила ми маєм- і нам би летіти,

Чекати моменту і ніжно любить.

Багато такого, що варто хотіти,

А мало такого, що можна зробить.

Стрічати світанки на березі моря,

Ловити проміння на закутках вій,

І знати, що ми не зустрінемо горя

На довгій життєвій дорозі своїй.

Узяти валізу і сісти на потяг

У місто, в яке вже давно так хотів.

Не брати нічого, лише взяти одяг,

Якби лиш надія- давно б полетів.

Коритись вершинам, шукати маршрути,

Нове щось робити, чого не чекав.

Не мати обмежень і просто десь бути,

Цей світ лиш для тебе в красі розцвітав.

Є стільки всього, чого  ми не зробили,

Є стільки пісень, що в комоді лежать,

Є стільки людей, яких ми не любили,

І стільки людей, що від цього біжать.

© Марта

Лист до майбутнього

Привіт, далекий невідомий. Ти мене зовсім не знаєш і навіть не підозрюєш, чий почерк зараз маєш перед очима. Я — твоє майбутнє. Не дивуйся, будь ласка. Адже таке у світі буває.

Я ще не знаю, як ти виглядаєш, але впевнена, що невимовно добрий і усміхнений. Я бачу тебе наскрізь, хоча ніколи й не зустрічала. Хочеш, розповім, який ти? Маєш теплі руки, навіть узимку, тому й ніколи не носиш рукавиць, бо кажеш: «Що ви, я ніколи не мерзну!». Твій голос гарний, трохи холодний і хрипкий. Адже має бути щось прохолодне в такій теплій людині? Усмішка. Здається, що вона ніколи не сходить із твого лиця, лише змінює настрої. Твої очі — сині-сині в обрамленні чорних вій і волосся. Мені надзвичайно подобається чорне волосся…

Саме зараз, не дочитавши й до середини, ти підводишся та йдеш за чашкою чаю. У тебе вона велика й зелена. Ти ж любиш цей колір? Я знаю це, бо й сама йду за своєю маленькою білою з пахучим гарячим напоєм.

Ми схожі. Ти високий на зріст, у тебе широкі плечі й великі впевнені кроки. Я ж виглядаю значно меншою, з метушливими рухами й маленькими холодними руками. Колись, через багато років, я нишком надпиватиму чай із твого зеленого горняти, аж потім нестиму його тобі. Ти побачиш і не зрозумієш, навіщо я так роблю, а я сміятимусь і мовчатиму. Там завжди мій поцілунок. Це твій маленький оберіг.

Колись прокидатимуся рано-вранці, щоби провести тебе на роботу, зробити канапки й налити чай у термос. Зачиню двері й чекатиму, чекатиму дзвінка, щоби почути хрипкуватий прохолодний голос: «Заварюй чай, я скоро питиму свій». Відразу бігтиму на кухню, щоб ось так поєднатися з тобою.

Ти ще зовсім мене не знаєш. І, може, мій опис не сходиться з тобою справжнім, утім, коли ми зустрінемося, твої теплі руки зігріють мої холодні. І відтоді триматимуть їх завжди.

©  Вікторія Наймановська "Теплі історії про дива, коханих і рідних"

Минуле в сучасному: про будинки, вулички і Львів

     Я часто задумувалася над тим, що не лише людина має якусь свою життєву історію, але й місця, речі, що ми бачимо щоденно теж пережили щось, що назавжди залишиться тільки їхньою таємницею. Іноді, коли йдеш Львовом так і хочеться відчути ті таємниці, бо це місто, наче велика секретна скриня у якій повно дорогоцінних скарбів, але не всі вміють підібрати до неї ключі.
   Кожна вуличка у Львові- це певний квест з різними таємницями, а ше це історія- історія міста, історія родин і кожної людини зокрема. Львівські будинки- це як сторінка в підручнику з історії, бо кожен камінчик, кожна кімната пам'ятає цікаві події з життя її мешканців, а двері- ці головні ворота в серце будинку відчинялися перед найдивовижнішими людьми.
    Іноді так важливо звертати увагу на деталі, бо вони розповідають більше ніж можна побачити, кожна деталь несе в собі якусь інформацію, певний код. І тому, мені здається Львів ніколи не набридає, бо завжди є щось, чого ми не знали. Можна довго- довго блукати Львовом, як знавець, бо ти тут прожив все своє життя, але раптово натрапити на місце, яке ти ніколи не бачив і зрозуміти, що Львів майже нереально знати як всі свої "п'ять пальців" , але його можна навчитися пізнавати .
   Тому я пропоную пізнавати Львів разом і запрошую на екскурсії нашим загадковим містом.
    Щодо екскурсій пишіть мені на електронну пошту chornobilisny@gmail.com (Марта).         Сподіваюсь, ми побачимось на вуличках нашого міста😃

Про людей

        Коли мені було п’ять, я думала, що мої батьки ніколи не були дітьми, що вони зразу народилися дорослими і тому геть не розуміють дітей. Я гадала, що завжди буду мати п’ять років і мені буде так добре у цьому власному світі. Часто я думала, що світ ніколи не існував до мене, а виник з моменту мого народження. Власне,  для  мене так він і виник, як і для кожної людини. І люди, які жили до того, здавалися мені якоюсь химерою- вигаданими людьми на вигаданій планеті.
         Однак, коли мені виповнилось десять, я зрозуміла, що всі мої уявлення про світ всього лише дитячі фантазії, а реальність насправді куди жорстокіша. Люди не вічні, і десь є той момент грані, коли життя, мов вщерть заповнена склянка, виходить за межі і тоді воно починає розливатися, тобто згасати. Але я розуміла, що в кожній людині є щось більше ніж просто те, що ми про неї знаєм, щось таке, що творить її, в кожної людини є своя історія, більш захоплива ніж найвідоміші пригодницькі романи, бо людина- є унікальною і неповторною. 

         Іноді йдеш по вулиці і думаєш, а яка історія у цієї людини, а що відчуває ця людина і розумієш, що немає нецікавих людей, є лише історії, які ми ніколи не дізнаємося. Дітьми ми завжди уявляли собі людей на рівні асоціацій. Мій тато- супермен, сусідка- зла чаклунка. Але хтозна, можливо, ми уявляли не людей, а їхні історії, можливо діти бачать щось більше, ніж просто зовнішній вигляд, те, що сховане в середині, а з часом ми втрачаємо здатність це бачити. І іноді, буває момент, коли людина покидає цей світ, навіть якщо вона зовсім незнайома тобі, хочеться плакати, бо вже ніколи не дізнаєшся історію цієї людини, бо історія- це саме життя.

© Марта

Про місця, які надихають

         На світі є такі місця, що роблять нас вразливими, роззброюють і змушують віддатись на поталу емоціям. Такі місця захоплюють, викликають ураган вражень, від зачудування до здивування, адже в кожному куточку нашої землі захована неймовірна магія краси і якщо постаратися, можна побачити її у всьому: у вранішній росі, у цвітінні садів, особливо гарно спостерігати за падінням білого цвіту з вишні. Однак це дрібниці, бо коли ти бачиш і відчуваєш щось могутнє, як ось шум найбільшого гірського волоспаду чи завивання вітру у полі, чуєш як шумлять дерева і як гуде земля, розумієш, що живеш оточений красою і що сам є невід’ємним елементом цієї краси. Так мало потрібно для того аби почуватися живим і щасливим. Потрібно всього лише підняти очі і спробувати відчути природу.

      Р.S. Для мене особисто, таким чарівним місцем є Карпати. Обожнюю гори. Коли буваю там, відчуваю, що в мені прокидається якесь нове життя. Хочеться просто сидіти, навіть заплющивши очі і мріяти, а потім розплющити і побачити усю цю красу довкола. А ще часто в горах приходить на думку українська міфологія. Здогадуюсь, що в знаки дались прочитані ще у школі « Тіні забутих предків» та «Лісова пісня», однак і це додає якоїсь неймовірної загадки і натхнення. Сподіваюсь і у вас є такі місця))) А тим часом, поки я пишу, збираюся в улюблені Карпати. Сподіваюсь погода буде лагідна і пошкодує бідних туристів, однак навіть у дощ Карпати якось по-особливому загадкові. Додаю кілька  атмосферних фото.

© Марта

Дорослі дуже люблять цифри. Коли розповідаєш їм, що в тебе з'явився новий друг, вони ніколи не запитають про найголовніше. Ніколи не запитають: «А який у нього голос? В які ігри він любить грати? Чи ловить він метеликів? » Вони питають: «Скільки йому років? Скільки у нього братів? Скільки він важить? Скільки заробляє його батько? » І після цього уявляють, що дізналися людину. Коли говориш дорослим: «Я бачив гарний дім з рожевої цегли, у вікнах у нього герань, а на даху голубів», вони ніяк не можуть уявити собі цей будинок. Їм треба сказати: «Я бачив будинок на сто тисяч франків», - і тоді вони вигукують: «яка краса!»

 © Антуан де Сент-Екзюпері "Маленький принц"